Чи можна очікувати чогось людяного і цивілізованого від русні?
Оману європейських політичних та бізнесових еліт, які поставили на Росію після розпаду СРСР, мали її за надійного партнера, теж можна вважати однією з причин цієї війни. Самообманом видається і надія на російську опозицію, демократичні перетворення в Російській Федерації та, раптом, пробудження людяності в росіянах. Нам ніколи не позбутись міфів – мусимо про це пам’ятати! Водночас не можна дозволяти, щоб ними підміняли реальність, пише видання ZAXID.net.
О, Музи, про царя-тирана нам співайте
Є мови і культури локального, національного і світового значення, але з росіянами це не працює. У них мова і культура просто «великі». Принаймні на думку самих росіян! «Великі» тому, очевидно, що не такі вже величні й видатні. Адже дійсно вартісні речі не потребують, щоб про це всюди кричати. З іншого боку, якщо тицяти на пса пальцем і казати, що він вовк, хтось та й погодиться. Серед завжди критичних, зовсім не корумпованих і вільних від інфантильного націоналізму інтелектуалів Заходу також. Росія пішла цим шляхом. У питанні і літератури та мистецтва, і національних героїв та видатних історичних діячів.
Скільки шуму довкола героїв українців: той євреїв образив, ті полякам не імпонують, захоплення тим не зрозуміють німці... Водночас нікого ніколи не цікавило, що герої росіян – банда легітимізованих головорізів. Це мало б насторожувати, але ні. Комфорт сьогодні видається важливішим, ніж записки про вчорашню війну. Тому всі без жодних докорів сумління працювали з державою, чия історія – це трактування демократії й гідності як слабкості. Вдавали, що не помічають того, що ховається за вивіскою «Росія»: виправдання виродків, глорифікація масової смерті і насилля, обожнювання злочинців.
Владімір Владіміравіч «змінює професію»
Хто в дитинстві не дивився на Івана Васільєвіча, який «змінює професію»? Я про двометрового мужика з цап’ячою борідкою, який у царській мантії й зі скіпетром ганяє радянською багатоповерхівкою і повчає дослідника-невдаху як підкорити жінку. Цей образ кумедний, зрозумілий загалу і сприймається за свого. Ну, майже сусід. «Ляпота»! Гайдай з командою добре попрацювали.
Однак за кінематографічним образом є певна дійсність. Як не хотілось би повірити в історію Булгакова-Гайдая, але вона про кривавого тирана, для якого смерть мільйонів – статистика. Ця радянська комедія про хворобливого і маразматичного «Путіна», який «Казань брав», «Астрахань брав» і ніколи не зупинявся, щоб послати війська на чергову військову кампанію чи потопити підданих у крові. «Путін XVI століття» теж втратив зв’язок із дійсністю. Він половину життя провів у жорстоких війнах і не переставав наказувати рубати голови, нікому не довіряв і причетний до смерті рідних. Проте він – цар, сильна рука, ідеал правителя для московита-росіянина.
Про кого ще фільми знімати? Уявіть комедію про Путіна в нічній сорочці, трохи незграбного, веселого і «забавного», як сказали б росіяни, який бігає маріупольською багатоповерхівкою зі своїм знаменитим «чемоданом».
За велінням Пушкіна
Проте це кіно, маспродукт. Давайте про високе мистецтво. Оперу, до прикладу. Скажімо, «Борис Годунов»! «Третій Рим» і власний шлях – це, звичайно, чудово! Й чи не найкраще вбивати ці ідеологеми в голови потенційних адептів через історії про старшого над кіньми, імовірно татарського походження, який проклав собі дорогу до трону «новачком». Цим спричинився до остаточного згасання Рюриковичів і кризи державності в Московії, ще більшої деградації суспільства. «Добрі» сусіди хотіли скористатися ситуацією, що додало цій історії драматизму.
Чи дійсно це те, що хотілося б розкати всьому світу? Хоча про кого ще в російській історії розповідати? Про Бориса Годунова сам Пушкін написав!
Історія як дзеркало
Не схоже, що росіяни схвально відгукуються про Новгородську республіку чи реформи часів імператора Олександра ІІ. Проте лицемірний і віроломний збирач данини для хана Іван Калита, тиран Іван Грозний, деспот Петро І, сильна рука Катерина ІІ чи «жандарм Європи» Микола І, кат народів Сталін і навіть маразматик Путін уже знайшли місце в їхній історії. Це при тому, що кожен з переліку – жорстокий тиран і душогуб. Останній ще й сидить на нафтовій золотій жилі, але народ топить у нечистотах, бідності та крові. Зате з колін їх підняв!
Врешті, у цьому є своя логіка. На Московії-Росії не знали гуманізму чи Відродження. Їхні еліти могли хіба мріяти про привілеї і гідність. Розвиток видавничої справи і шкільництва, релігійна полеміка та осмислення античної й біблійної традицій, а відтак рефлексії на актуальну дійсність. Це все їм чуже і незрозуміле. Схожою була ситуація зі самоврядуванням міст.
Випускники й викладачі Києво-Могилянського колеґіуму, «яких поїхали» в північно-східному напрямку, не переставали сумувати за інтелектуальною атмосферою Києва. Окремі з них зробили кар’єру і «показали» себе, але все одно душились в ополонці московського цезарепапізму, поєднаного з провінційною убогістю. На московсько-російські землі допустили не так багато явищ, які були основою сучасної цивілізації Заходу. Навіть з християнством у Росії історія специфічна: міфічний Томос, придуманий патріархат, викрадена Київська митрополія та ін.
Закономірно, що цінності Заходу є для росіян чужими й ворожими. Вони не розуміють принципу поваги до іншого, приватної власності й особистої думки. У їхньому світі людина – ніщо. Це чітко показують війни, які проводить Російська Федерація. Смерть, глорифікація вбивств, груба сила і «ламання через коліно» – ось їхня глибинна філософія і таємнича душа.
Останній цар Росії
Можна критично ставитись до історії, її важливості і практичного значення. Однак минуле дає орієнтири, яких не варто нехтувати. Історія – це не тільки про вчора, а й про сьогодні та цінності. Росіяни ніколи не приховували своєї сутності. Політичний курс, культурна політика і маркування минулого в Російській Федерації дуже показові. Там немає добрих новин для України, єврооптимістів чи демократичної опозиції.
Так і в історії Росії. Ті, хто проти царя й офіційної лінії, завжди програють. Натомість цареві, «білий» він, «червоний» чи просто мутний – як нинішній, можна все. Націоналізувати майно європейців і нічого не відшкодовувати, спричинити світову війну і не відповідати… Ті слабаки ліберально-демократичні все одно бездарні і на колінах знову приповзуть.
Росіяни не визнають правду про свої злочини, брехню і дестабілізацію інших країн. Варто позбуватись ілюзій. Не дуже віриться в мирне й безпечне майбутнє України, коли поруч буде Росія в нинішньому вигляді. Зовсім не демократичний «демократ» Єльцин, який танками чавив парламент. Путін, що спутав російське суспільство безліччю схем та комбінацій і «закручує гайки».
Навальний, який давиться мініімперським бутербродом. Хто далі? Про кого наступна комедія, де кат міняє професію? Чи ця серія остання і не варто шукати демократичну блоху в шерсті агресивного й скаженого вовка? На які позитивні трансформації ми очікуємо там, де не терплять думки про свободу і демократію? Може відпустити утопічні ілюзії і змінити риторику щодо російського питання? Між іншим, у Російській Федерації є рухи, які вже визнають частку своєї вини за агресію і декларують готовність платити репарації. У них є цілі, вони потребують підтримки. Путін хоче ввійти в історію. Може, як останній цар Росії?
Євген Гулюк, опубліковано у виданні ZAXID.net
ЗМІ: Викрито головного адміна скандального телеграм-каналу «Джокер», який пов’язують із Корбаном